Вірші Задорожної Альони
|
Душа України... |
|
Незрівнянна пісня України, Невгамовні трелі солов’я, Задушевнії слова дівчини, Історичні думи Кобзаря, Разом - це душа мого народа. Споконвіку ти живеш в мені. І не канеш ти в бездонну воду, Ти зростеш, як зерня у ріллі. І забуть тебе не маємо ми права, Бо частинка серця ти мого. Ми продовжим споконвічну справу, Не жалкуючи життя свого. Тож квітуй, як квіточка у полі, Бджоли хай розносять квітки цвіт. Дуже вдячна я і Богу, й долі, Що живу з тобой вже скільки літ! |
|
Мова У кожного народу, у кожної країни Є своя єдина мова солов’їна . Рідна мова, красна, мов зоренька ясна. Пітьму проганяє, шлях до перемоги й мрії освіщає. Гнітили нашу мову, зламать намагались, Та вона нікому ні не піддавалась. Тож і ми повинні мову шанувати, Повинні її лілеяти, кохати. Щоб вона, як квітка, ще більше розквітла. Щоб Кобзареву пісню понесла на крилах вітру. |
|
*** Буду жити, буду знов сміятись, Знов землею, сонцем чудуватись! Знову буду я себе любити, Знову буду я щасливо жити! Не одинока я і не самотня! Все! Іде реакція зворотня! Ніч мине, розсіється туман! Все пройде: і дощ, й журба, й обман... |
Україна!
|
Україна - поля, ліси та гори. Україна - пісня солов’я. Україна - батьківська криниця. Батьківщина, люба ти моя. Україна, мов калина у намисті. Україна, як схід сонця на весні. Душа до тебе лине, Україно, Душа, думки мої й пісні.
|
|
У полум’ї Палало полум’я, а в ньому Гукало матінку дитя. Воно ж невиннеє ні в чому, За що таке страшне буття? Кричали німці за забором, Кричала стомлена земля. І плач котився понад двором, То помирало немовля... В вогні горіла вся держава - Пусті ліси, пусті поля. Згоріла України слава, Воно ж нічого не пізнало Ні зим, ні літа, ні весни, За що вмира воно не знало, Лиш бачило останні сни... А разом з нею й немовля. Вмирала матінка-держава, Її могутнії сини, Дівчата ніжні, наче пави, Не дочекалися весни. Розбита, спалена хатина, Забігла матінка туди, А там лежить мертва дитина... Ох не минути їй біди. Дитя руками обхопило Її сорочку... Може там шукало неньку, Лиш мить і знову разом... Десь далеко... їх серденька. |
|
Мрія Я мрію про крила, неначе у птаха. Якби я їх мала, не мала б я страху. Я б в небі літала, над світом кружляла, Дитинство б згадала і юність згадала. Як жаль, що безкрила, земная я птаха! Як жаль, що у серці живуть моїм страхи. Страхи... страхи.. .страхи... страхи, Неначе життя жалючі комахи. Не хочу я жити чогось боючись! Я хочу із сонцем дружить, сміючись! Із сонцем веселим, яскравим, привітним! Живе хай Вкраїна, хай край наш розквітне! |
|
Зрада Україну зрадить ти не маєш права Й здобуть іншу неньку в золотій оправі, Бо живеш ти тут, маєш тут родину, На цих землях зріс, сину України. Тут тобі співала колискові ненька, Берегла від горя синове серденько. Тут мама вплітала в русі коси дочки З любистку та м’яти чарівні віночки. Молилася Богу ночами матуся. Невже ти цих спогадів хочеш позбуться?! Забуть рідний дім, рідну віру і мову, Невже брати участь ти в цій хочеш змові?! Якщо ж це зробив ти, то ти не людина. І хай навіть маєш родину, дружину, Помреш ти самотнім, мов квітка у полі, Сам винен і досить вже скаржитись долі! І досить шептати: „Така Божа воля...” Збрехать ти не зможеш своїй гіркій долі. |
|
Дитинство Дитинство - країна чудесна, В якій живемо до тих пір, Доки в серці мрія прекрасна, Доки крутиться в серці вир. Вир дитинства, вир щастя, надії, Добрих спогадів, гарних думок. Доти житимуть в серцях наших мрії, Доки йтиме останній урок. Як скінчиться навчання у школі. Пам’ятаймо дитинства поріг! Буде горя у того доволі, Хто забути цей ганок зміг. Пам’ятаймо стежинку в травичці, Що до школи водила всіх нас. Покажу її згодом сестричці, Яка піде лиш раз в перший клас. І як в серці це житиме вічно, То лунатиме завжди, весь час, Пісня дзвоника, що ллється щорічно, Коли діточки йдуть в перший клас! |